Про карму. Коли трапляється щось погане або неприємне, то кажуть "така в
тебе карма". Погоджуюсь. Та треба чітко розуміти, що карма - це причина
і результат. Пройшовши вогонь, воду та
мідні труби, можу сказати, що те на чому треба концентруватися, не
наслідки, які ми пожинаємо, а причини, які сіємо. Нехай нашою кармою
буде те, коли ми плекаємо в собі добре серце, коли утримуємося від того,
щоб чинити погано та від жорстокості, захищаємо тих, хто на це
потребує, практикуємо щедрість, не відповідаємо злим на зле,
підтримуємо, а не пригнічуємо, створюємо, а не руйнуємо. Коли в житті
все складається добре, це не привід для зухвалості, це ознака того, що
хороша карма вичерпується. І це тільки привід для того, щоб і надалі
творити добрі дії в сприятливих умовах. Хороша карма це не тоді, коли
все добре. Хороша карма це мати добре серце та відкритий розум. Давно
хотіла про це сказати.
(c) Ольга Корнюшина
Шукати в цьому блозі
неділю, 27 серпня 2017 р.
вівторок, 22 серпня 2017 р.
+ + +
Осені ще немає,
але він її розпізнає
за нитками туману в серпневій ріці.
На світанку, напружуючи кругле око своє,
він бачить сонце, схоже на мед в молоці.
І думає: час залишати басейн цієї ріки
й вибиратися з насиджених очеретів
на Південь, де тьмяніють сухі часники,
і пахне зібраною пшеницею від портів.
Ще кілька ночей на плесах, кілька днів,
і рушати на Південь за вигинами русла,
за спинами неповоротких линів,
за річкою, якою б довгою вона не була.
Зранку він упізнає вітряний потік,
ловить його своїм качиним крилом,
і повітря несе його над найріднішою з рік,
над чужим обійстям, над чиїмось житлом.
І внизу під ним лежать степові міста,
і мости під ним поєднують пустоту,
і йому так щемко, що коли в нього й була мета,
він уже встиг забути свою мету.
Внизу під ним лежать станції та хутори,
до нього підіймають голови пастухи,
і дух стиглих полів здіймається догори,
щоби ним дихали перелітні птахи.
І вгорі над ним росте південний циклон,
і шум дощу йому видається заголосним.
І по ліве його крило виокремлюється кордон,
і теж тягнеться на Південь, слідом за ним.
Він знає, що повернеться сюди аж навесні,
а до весни тут буде лежати сніг,
знає, що морози будуть люті, а дощі – рясні,
і що вже тепер слід думати про нічліг,
знає, що не він обирав собі цей маршрут,
вздовж якого палять багаття на берегах,
і найбільше йому б хотілось лишитись на зиму тут,
в цих зазимках, в цих сутінках і снігах,
при цій ріці, де незабаром стане зима,
в цій країні, якій не вистачає тепла,
яка не може зігріти себе сама,
в якої на повіках лежить ранкова імла.
Але знає, що коли залишиться біля цієї води,
навряд чи добуде тут до наступних жнив,
скоріше за все не переживе холоди,
і вб’є його саме те, що він найбільше любив.
Вб’є повітря своїм грудневим свинцем,
вб’є землі вистуджена мерзлота,
і тепер ось перед його пташиним лицем
стоїть його дорога,
себто, його мета.
І тому, що він мусить летіти звідсіль,
тому, що він любить усе, що лишає тут,
він тримається за свій простір з останніх сил,
і з останніх сил тримається за свій маршрут.
Тримається серцем за повітря густе,
осіннє повітря щедрот і повітря втрат.
Серця його і вистачає саме на те,
щоби любити.
Себто, щоби вернутись назад.
(с) Жадан
Осені ще немає,
але він її розпізнає
за нитками туману в серпневій ріці.
На світанку, напружуючи кругле око своє,
він бачить сонце, схоже на мед в молоці.
І думає: час залишати басейн цієї ріки
й вибиратися з насиджених очеретів
на Південь, де тьмяніють сухі часники,
і пахне зібраною пшеницею від портів.
Ще кілька ночей на плесах, кілька днів,
і рушати на Південь за вигинами русла,
за спинами неповоротких линів,
за річкою, якою б довгою вона не була.
Зранку він упізнає вітряний потік,
ловить його своїм качиним крилом,
і повітря несе його над найріднішою з рік,
над чужим обійстям, над чиїмось житлом.
І внизу під ним лежать степові міста,
і мости під ним поєднують пустоту,
і йому так щемко, що коли в нього й була мета,
він уже встиг забути свою мету.
Внизу під ним лежать станції та хутори,
до нього підіймають голови пастухи,
і дух стиглих полів здіймається догори,
щоби ним дихали перелітні птахи.
І вгорі над ним росте південний циклон,
і шум дощу йому видається заголосним.
І по ліве його крило виокремлюється кордон,
і теж тягнеться на Південь, слідом за ним.
Він знає, що повернеться сюди аж навесні,
а до весни тут буде лежати сніг,
знає, що морози будуть люті, а дощі – рясні,
і що вже тепер слід думати про нічліг,
знає, що не він обирав собі цей маршрут,
вздовж якого палять багаття на берегах,
і найбільше йому б хотілось лишитись на зиму тут,
в цих зазимках, в цих сутінках і снігах,
при цій ріці, де незабаром стане зима,
в цій країні, якій не вистачає тепла,
яка не може зігріти себе сама,
в якої на повіках лежить ранкова імла.
Але знає, що коли залишиться біля цієї води,
навряд чи добуде тут до наступних жнив,
скоріше за все не переживе холоди,
і вб’є його саме те, що він найбільше любив.
Вб’є повітря своїм грудневим свинцем,
вб’є землі вистуджена мерзлота,
і тепер ось перед його пташиним лицем
стоїть його дорога,
себто, його мета.
І тому, що він мусить летіти звідсіль,
тому, що він любить усе, що лишає тут,
він тримається за свій простір з останніх сил,
і з останніх сил тримається за свій маршрут.
Тримається серцем за повітря густе,
осіннє повітря щедрот і повітря втрат.
Серця його і вистачає саме на те,
щоби любити.
Себто, щоби вернутись назад.
(с) Жадан
середу, 16 серпня 2017 р.
Главное принятие в жизни человека - это осознание, что на текущий момент он имеет лучшее из того, что заслужил.
Он может проанализировать текущий момент и сделать что-то, чтобы было лучше в будущем. Но нет смысла сожалеть о том, что могло бы быть. Не могло.
Мы имеем лучшее, к чему могли прийти.
Лучшее.
Есть смысл этому радоваться и подниматься выше.
Это была Мысль дня от Лисы.
Он может проанализировать текущий момент и сделать что-то, чтобы было лучше в будущем. Но нет смысла сожалеть о том, что могло бы быть. Не могло.
Мы имеем лучшее, к чему могли прийти.
Лучшее.
Есть смысл этому радоваться и подниматься выше.
Это была Мысль дня от Лисы.
четвер, 8 червня 2017 р.
неділю, 21 травня 2017 р.
І жінка з чорним, як земля, волоссям,
яку я знаю вже стільки років,
живе собі, не переймаючись зовсім,
поміж ранкового світла й вечірніх мороків.
Поміж заліза й гарячого листя,
поміж стін і пташиних криків,
поміж підземних русел, що переплелися,
поміж усіх своїх снів і фріків.
Вона ходить собі на стадіони й ринки,
ховаючи в куртці телефон і флягу.
І я готовий палити сусідські будинки,
щоби вона звернула на мене увагу.
Я готовий позбавити міста керування
і на портвейн перетворювати озерну воду,
лише б вона, згадуючи про моє існування,
писала мені листи про життя і погоду.
Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,
лише б бути ближче до її ніжності й люті
і слухати її постійні байки
про те, з ким вона спить і кого вона любить.
Я вигадаю нові літери та розділові знаки,
я вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,
щоби вона забувала про те, що могла знати,
щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу.
Небо за її вікнами буде холодне й зелене.
Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну.
Хай забуває про все.
Хай забуває навіть про мене.
Лише про мене хай забуває в останню чергу.
Жадан
яку я знаю вже стільки років,
живе собі, не переймаючись зовсім,
поміж ранкового світла й вечірніх мороків.
Поміж заліза й гарячого листя,
поміж стін і пташиних криків,
поміж підземних русел, що переплелися,
поміж усіх своїх снів і фріків.
Вона ходить собі на стадіони й ринки,
ховаючи в куртці телефон і флягу.
І я готовий палити сусідські будинки,
щоби вона звернула на мене увагу.
Я готовий позбавити міста керування
і на портвейн перетворювати озерну воду,
лише б вона, згадуючи про моє існування,
писала мені листи про життя і погоду.
Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,
лише б бути ближче до її ніжності й люті
і слухати її постійні байки
про те, з ким вона спить і кого вона любить.
Я вигадаю нові літери та розділові знаки,
я вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,
щоби вона забувала про те, що могла знати,
щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу.
Небо за її вікнами буде холодне й зелене.
Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну.
Хай забуває про все.
Хай забуває навіть про мене.
Лише про мене хай забуває в останню чергу.
Жадан
пʼятницю, 5 травня 2017 р.
Я радо йду у твій полон,
в зіниці звабливі і темні.
Із човників твоїх долонь
стікає сонця мед на мене.
І виростає маєво густе,
ростуть над нами дивні трави.
І пахеш ти, як синій степ,
омитий свіжими вітрами…
А потім понесеш в очах,
в зіницях
радість невгасиму,
що в травах
травень нас звінчав,
що дав нам сподівання сина.
Ігор Калинець
в зіниці звабливі і темні.
Із човників твоїх долонь
стікає сонця мед на мене.
І виростає маєво густе,
ростуть над нами дивні трави.
І пахеш ти, як синій степ,
омитий свіжими вітрами…
А потім понесеш в очах,
в зіницях
радість невгасиму,
що в травах
травень нас звінчав,
що дав нам сподівання сина.
Ігор Калинець
суботу, 15 квітня 2017 р.
Однієї страсної п'ятниці відверто і нелукаво
Задумаєшся про те, що для когось і ти є Голгофою.
Зі всіма своїми мухами, тарганами і римським правом,
Зі всіма своїми химерами, халепами і вічним неспокоєм.
Душа бунтівна настільки, що, раптом, збереш дванадцять,
Скажеш: "Ходімо!" - й рушать, довірливі, наче діти.
І тільки один із них наважиться не озиратись,
Щодня варитиме тобі каву і даруватиме квіти.
І вмітиме відповісти на все, про що ти у собі й про себе,
І, коли зірвешся на крик - пробачення лиш попросить.
А ще після сну розправлятиме, зібгане з ночі, небо
І підбиватиме хмарки, що пахнуть твоїм волоссям.
Для нього твої пиріжки й борщі будуть завжди - як мамині.
І штора у храмі не трісне, коли їх зовсім не буде.
Бо він нізащо не зрівняє тебе із чужими жінками
І йому нецікаво, що скажуть про тебе якісь там люди.
Він ходитиме за тобою і ніколи не буде тінню,
Носитиме передачі у твою вселенську самотність.
І всю твою безгосподарність не охрестить і подумки лінню,
А всі твої виверти сприйматиме як невідворотність.
В нього може бути усе і не бути зовсім нічого,
Він будувати може висотки, або витесувати хрести.
Але він житиме мрією - бути для тебе Богом
Лише задля власної віри, що Богом є тільки ти.
І, як вірний адепт, такий - хоч в стіну горохом,
Він не впаде в спокусу й до іншої не попроситься.
Бо, згідно його особистої догми - ти сьогодні його Голгофа,
В суботу в тебе похмілля, а в неділю ти - мироносиця.
Він однаково тебе прийме: розімлілу, чи витомлену від праці,
Щасливу, нещасну, заможну, чи зовсім бідну.
І єдине, що його дратуватиме - це оті одинадцять,
Що ніяк не поділять порівну тридцять срібних
(c) Любов Бурак
Задумаєшся про те, що для когось і ти є Голгофою.
Зі всіма своїми мухами, тарганами і римським правом,
Зі всіма своїми химерами, халепами і вічним неспокоєм.
Душа бунтівна настільки, що, раптом, збереш дванадцять,
Скажеш: "Ходімо!" - й рушать, довірливі, наче діти.
І тільки один із них наважиться не озиратись,
Щодня варитиме тобі каву і даруватиме квіти.
І вмітиме відповісти на все, про що ти у собі й про себе,
І, коли зірвешся на крик - пробачення лиш попросить.
А ще після сну розправлятиме, зібгане з ночі, небо
І підбиватиме хмарки, що пахнуть твоїм волоссям.
Для нього твої пиріжки й борщі будуть завжди - як мамині.
І штора у храмі не трісне, коли їх зовсім не буде.
Бо він нізащо не зрівняє тебе із чужими жінками
І йому нецікаво, що скажуть про тебе якісь там люди.
Він ходитиме за тобою і ніколи не буде тінню,
Носитиме передачі у твою вселенську самотність.
І всю твою безгосподарність не охрестить і подумки лінню,
А всі твої виверти сприйматиме як невідворотність.
В нього може бути усе і не бути зовсім нічого,
Він будувати може висотки, або витесувати хрести.
Але він житиме мрією - бути для тебе Богом
Лише задля власної віри, що Богом є тільки ти.
І, як вірний адепт, такий - хоч в стіну горохом,
Він не впаде в спокусу й до іншої не попроситься.
Бо, згідно його особистої догми - ти сьогодні його Голгофа,
В суботу в тебе похмілля, а в неділю ти - мироносиця.
Він однаково тебе прийме: розімлілу, чи витомлену від праці,
Щасливу, нещасну, заможну, чи зовсім бідну.
І єдине, що його дратуватиме - це оті одинадцять,
Що ніяк не поділять порівну тридцять срібних
(c) Любов Бурак
неділю, 12 лютого 2017 р.
четвер, 5 січня 2017 р.
Только для очень малого числа людей духовные учения становятся
инструментом освобождения. Для подавляющего большинства они становятся
наркотиком: человек сидит все в той же тюрьме и видит сны о том, что он
освобождается или даже уже освободился.
С таким сном в тюрьме не нужно никакой другой охраны: никто не станет освобождаться, если думает, что уже свободен
Підписатися на:
Дописи (Atom)