Шукати в цьому блозі

неділю, 27 серпня 2017 р.

Про карму. Коли трапляється щось погане або неприємне, то кажуть "така в тебе карма". Погоджуюсь. Та треба чітко розуміти, що карма - це причина і результат. Пройшовши вогонь, воду та мідні труби, можу сказати, що те на чому треба концентруватися, не наслідки, які ми пожинаємо, а причини, які сіємо. Нехай нашою кармою буде те, коли ми плекаємо в собі добре серце, коли утримуємося від того, щоб чинити погано та від жорстокості, захищаємо тих, хто на це потребує, практикуємо щедрість, не відповідаємо злим на зле, підтримуємо, а не пригнічуємо, створюємо, а не руйнуємо. Коли в житті все складається добре, це не привід для зухвалості, це ознака того, що хороша карма вичерпується. І це тільки привід для того, щоб і надалі творити добрі дії в сприятливих умовах. Хороша карма це не тоді, коли все добре. Хороша карма це мати добре серце та відкритий розум. Давно хотіла про це сказати.
(c) Ольга Корнюшина

вівторок, 22 серпня 2017 р.

+ + +
Осені ще немає,
але він її розпізнає
за нитками туману в серпневій ріці.
На світанку, напружуючи кругле око своє,
він бачить сонце, схоже на мед в молоці.


І думає: час залишати басейн цієї ріки
й вибиратися з насиджених очеретів
на Південь, де тьмяніють сухі часники,
і пахне зібраною пшеницею від портів.

Ще кілька ночей на плесах, кілька днів,
і рушати на Південь за вигинами русла,
за спинами неповоротких линів,
за річкою, якою б довгою вона не була.

Зранку він упізнає вітряний потік,
ловить його своїм качиним крилом,
і повітря несе його над найріднішою з рік,
над чужим обійстям, над чиїмось житлом.

І внизу під ним лежать степові міста,
і мости під ним поєднують пустоту,
і йому так щемко, що коли в нього й була мета,
він уже встиг забути свою мету.

Внизу під ним лежать станції та хутори,
до нього підіймають голови пастухи,
і дух стиглих полів здіймається догори,
щоби ним дихали перелітні птахи.

І вгорі над ним росте південний циклон,
і шум дощу йому видається заголосним.
І по ліве його крило виокремлюється кордон,
і теж тягнеться на Південь, слідом за ним.

Він знає, що повернеться сюди аж навесні,
а до весни тут буде лежати сніг,
знає, що морози будуть люті, а дощі – рясні,
і що вже тепер слід думати про нічліг,

знає, що не він обирав собі цей маршрут,
вздовж якого палять багаття на берегах,
і найбільше йому б хотілось лишитись на зиму тут,
в цих зазимках, в цих сутінках і снігах,

при цій ріці, де незабаром стане зима,
в цій країні, якій не вистачає тепла,
яка не може зігріти себе сама,
в якої на повіках лежить ранкова імла.

Але знає, що коли залишиться біля цієї води,
навряд чи добуде тут до наступних жнив,
скоріше за все не переживе холоди,
і вб’є його саме те, що він найбільше любив.

Вб’є повітря своїм грудневим свинцем,
вб’є землі вистуджена мерзлота,
і тепер ось перед його пташиним лицем
стоїть його дорога,
себто, його мета.

І тому, що він мусить летіти звідсіль,
тому, що він любить усе, що лишає тут,
він тримається за свій простір з останніх сил,
і з останніх сил тримається за свій маршрут.

Тримається серцем за повітря густе,
осіннє повітря щедрот і повітря втрат.

Серця його і вистачає саме на те,
щоби любити.
Себто, щоби вернутись назад.

(с) Жадан

середу, 16 серпня 2017 р.

Главное принятие в жизни человека - это осознание, что на текущий момент он имеет лучшее из того, что заслужил.
Он может проанализировать текущий момент и сделать что-то, чтобы было лучше в будущем. Но нет смысла сожалеть о том, что могло бы быть. Не могло.
Мы имеем лучшее, к чему могли прийти.
Лучшее.
Есть смысл этому радоваться и подниматься выше.
Это была Мысль дня от Лисы.

четвер, 8 червня 2017 р.

... а буває, ідеш по світу,
і проходить повз тебе людина
так, неначе проносить квіти
і тобі віддає половину...

неділю, 21 травня 2017 р.

І жінка з чорним, як земля, волоссям,
яку я знаю вже стільки років,
живе собі, не переймаючись зовсім,
поміж ранкового світла й вечірніх мороків.

Поміж заліза й гарячого листя,
поміж стін і пташиних криків,
поміж підземних русел, що переплелися,
поміж усіх своїх снів і фріків.

Вона ходить собі на стадіони й ринки,
ховаючи в куртці телефон і флягу.
І я готовий палити сусідські будинки,
щоби вона звернула на мене увагу.

Я готовий позбавити міста керування
і на портвейн перетворювати озерну воду,
лише б вона, згадуючи про моє існування,
писала мені листи про життя і погоду.

Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,
лише б бути ближче до її ніжності й люті
і слухати її постійні байки
про те, з ким вона спить і кого вона любить.

Я вигадаю нові літери та розділові знаки,
я вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,
щоби вона забувала про те, що могла знати,
щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу.

Небо за її вікнами буде холодне й зелене.
Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну.
Хай забуває про все.
Хай забуває навіть про мене.
Лише про мене хай забуває в останню чергу.

Жадан

пʼятницю, 5 травня 2017 р.

Я радо йду у твій полон,
в зіниці звабливі і темні.
Із човників твоїх долонь
стікає сонця мед на мене.
І виростає маєво густе,
ростуть над нами дивні трави.
І пахеш ти, як синій степ,
омитий свіжими вітрами…
А потім понесеш в очах,
в зіницях
радість невгасиму,
що в травах
травень нас звінчав,
що дав нам сподівання сина.

Ігор Калинець

суботу, 15 квітня 2017 р.

Однієї страсної п'ятниці відверто і нелукаво
Задумаєшся про те, що для когось і ти є Голгофою.
Зі всіма своїми мухами, тарганами і римським правом,
Зі всіма своїми химерами, халепами і вічним неспокоєм.
Душа бунтівна настільки, що, раптом, збереш дванадцять,
Скажеш: "Ходімо!" - й рушать, довірливі, наче діти.
І тільки один із них наважиться не озиратись,
Щодня варитиме тобі каву і даруватиме квіти.
І вмітиме відповісти на все, про що ти у собі й про себе,
І, коли зірвешся на крик - пробачення лиш попросить.
А ще після сну розправлятиме, зібгане з ночі, небо
І підбиватиме хмарки, що пахнуть твоїм волоссям.
Для нього твої пиріжки й борщі будуть завжди - як мамині.
І штора у храмі не трісне, коли їх зовсім не буде.
Бо він нізащо не зрівняє тебе із чужими жінками
І йому нецікаво, що скажуть про тебе якісь там люди.
Він ходитиме за тобою і ніколи не буде тінню,
Носитиме передачі у твою вселенську самотність.
І всю твою безгосподарність не охрестить і подумки лінню,
А всі твої виверти сприйматиме як невідворотність.
В нього може бути усе і не бути зовсім нічого,
Він будувати може висотки, або витесувати хрести.
Але він житиме мрією - бути для тебе Богом
Лише задля власної віри, що Богом є тільки ти.
І, як вірний адепт, такий - хоч в стіну горохом,
Він не впаде в спокусу й до іншої не попроситься.
Бо, згідно його особистої догми - ти сьогодні його Голгофа,
В суботу в тебе похмілля, а в неділю ти - мироносиця.
Він однаково тебе прийме: розімлілу, чи витомлену від праці,
Щасливу, нещасну, заможну, чи зовсім бідну.
І єдине, що його дратуватиме - це оті одинадцять,
Що ніяк не поділять порівну тридцять срібних

(c) Любов Бурак

неділю, 12 лютого 2017 р.

Навсегда расстаемся с тобой, дружок,
Нарисуй на бумаге простой кружок,
Это буду я: ничего внутри.
Посмотри на него, а потом сотри

четвер, 5 січня 2017 р.

Только для очень малого числа людей духовные учения становятся инструментом освобождения. Для подавляющего большинства они становятся наркотиком: человек сидит все в той же тюрьме и видит сны о том, что он освобождается или даже уже освободился.
С таким сном в тюрьме не нужно никакой другой охраны: никто не станет освобождаться, если думает, что уже свободен