Господи, как я устала.

Как я устала, Боже.

Снова одно и то же.

Мне сказали, что надо быть проще

И по возможности веселей.

Я смотрю за окно. У меня за окном роща.

И никого из людей.

Я восстав ото сна

осенив (конечно, от слова "осень")

себя крестным знамением

Говорю едва слышно «Боже.

Когда весна?»

А потом понимаю.

А с чего я взяла,

что она вообще состоится.

И может быть эта осень —

последнее что может со мной случиться.

И, может быть, этот без повода детский плач

(проверка меня «на мать») —

Последнее что услышу.

И что мне дано понять.

И я начинаю жить, чувствовать жизнь заново.

Пою «Изумрудный город»

голосами Клары Румяновой.

И это дает мне призрачную надежду.

Я беру и развешиваю постиранную одежду.

Сгребаю в одну коробку и кубики, и посудки.

И снова

меня хватает

ещё на одни сутки.

Автор: Александра Ардова.

Про карму. Коли трапляється щось погане або неприємне, то кажуть "така в тебе карма". Погоджуюсь. Та треба чітко розуміти, що карма - це причина і результат. Пройшовши вогонь, воду та мідні труби, можу сказати, що те на чому треба концентруватися, не наслідки, які ми пожинаємо, а причини, які сіємо. Нехай нашою кармою буде те, коли ми плекаємо в собі добре серце, коли утримуємося від того, щоб чинити погано та від жорстокості, захищаємо тих, хто на це потребує, практикуємо щедрість, не відповідаємо злим на зле, підтримуємо, а не пригнічуємо, створюємо, а не руйнуємо. Коли в житті все складається добре, це не привід для зухвалості, це ознака того, що хороша карма вичерпується. І це тільки привід для того, щоб і надалі творити добрі дії в сприятливих умовах. Хороша карма це не тоді, коли все добре. Хороша карма це мати добре серце та відкритий розум. Давно хотіла про це сказати.
(c) Ольга Корнюшина

+ + +
Осені ще немає,
але він її розпізнає
за нитками туману в серпневій ріці.
На світанку, напружуючи кругле око своє,
він бачить сонце, схоже на мед в молоці.

І думає: час залишати басейн цієї ріки
й вибиратися з насиджених очеретів
на Південь, де тьмяніють сухі часники,
і пахне зібраною пшеницею від портів.

Ще кілька ночей на плесах, кілька днів,
і рушати на Південь за вигинами русла,
за спинами неповоротких линів,
за річкою, якою б довгою вона не була.

Зранку він упізнає вітряний потік,
ловить його своїм качиним крилом,
і повітря несе його над найріднішою з рік,
над чужим обійстям, над чиїмось житлом.

І внизу під ним лежать степові міста,
і мости під ним поєднують пустоту,
і йому так щемко, що коли в нього й була мета,
він уже встиг забути свою мету.

Внизу під ним лежать станції та хутори,
до нього підіймають голови пастухи,
і дух стиглих полів здіймається догори,
щоби ним дихали перелітні птахи.

І вгорі над ним росте південний циклон,
і шум дощу йому видається заголосним.
І по ліве його крило виокремлюється кордон,
і теж тягнеться на Південь, слідом за ним.

Він знає, що повернеться сюди аж навесні,
а до весни тут буде лежати сніг,
знає, що морози будуть люті, а дощі – рясні,
і що вже тепер слід думати про нічліг,

знає, що не він обирав собі цей маршрут,
вздовж якого палять багаття на берегах,
і найбільше йому б хотілось лишитись на зиму тут,
в цих зазимках, в цих сутінках і снігах,

при цій ріці, де незабаром стане зима,
в цій країні, якій не вистачає тепла,
яка не може зігріти себе сама,
в якої на повіках лежить ранкова імла.

Але знає, що коли залишиться біля цієї води,
навряд чи добуде тут до наступних жнив,
скоріше за все не переживе холоди,
і вб’є його саме те, що він найбільше любив.

Вб’є повітря своїм грудневим свинцем,
вб’є землі вистуджена мерзлота,
і тепер ось перед його пташиним лицем
стоїть його дорога,
себто, його мета.

І тому, що він мусить летіти звідсіль,
тому, що він любить усе, що лишає тут,
він тримається за свій простір з останніх сил,
і з останніх сил тримається за свій маршрут.

Тримається серцем за повітря густе,
осіннє повітря щедрот і повітря втрат.

Серця його і вистачає саме на те,
щоби любити.
Себто, щоби вернутись назад.

(с) Жадан

Главное принятие в жизни человека - это осознание, что на текущий момент он имеет лучшее из того, что заслужил.
Он может проанализировать текущий момент и сделать что-то, чтобы было лучше в будущем. Но нет смысла сожалеть о том, что могло бы быть. Не могло.
Мы имеем лучшее, к чему могли прийти.
Лучшее.
Есть смысл этому радоваться и подниматься выше.
Это была Мысль дня от Лисы.

... а буває, ідеш по світу,
і проходить повз тебе людина
так, неначе проносить квіти
і тобі віддає половину...

І жінка з чорним, як земля, волоссям,
яку я знаю вже стільки років,
живе собі, не переймаючись зовсім,
поміж ранкового світла й вечірніх мороків.

Поміж заліза й гарячого листя,
поміж стін і пташиних криків,
поміж підземних русел, що переплелися,
поміж усіх своїх снів і фріків.

Вона ходить собі на стадіони й ринки,
ховаючи в куртці телефон і флягу.
І я готовий палити сусідські будинки,
щоби вона звернула на мене увагу.

Я готовий позбавити міста керування
і на портвейн перетворювати озерну воду,
лише б вона, згадуючи про моє існування,
писала мені листи про життя і погоду.

Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,
лише б бути ближче до її ніжності й люті
і слухати її постійні байки
про те, з ким вона спить і кого вона любить.

Я вигадаю нові літери та розділові знаки,
я вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,
щоби вона забувала про те, що могла знати,
щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу.

Небо за її вікнами буде холодне й зелене.
Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну.
Хай забуває про все.
Хай забуває навіть про мене.
Лише про мене хай забуває в останню чергу.

Жадан

Я радо йду у твій полон,
в зіниці звабливі і темні.
Із човників твоїх долонь
стікає сонця мед на мене.
І виростає маєво густе,
ростуть над нами дивні трави.
І пахеш ти, як синій степ,
омитий свіжими вітрами…
А потім понесеш в очах,
в зіницях
радість невгасиму,
що в травах
травень нас звінчав,
що дав нам сподівання сина.

Ігор Калинець